Купить журнал

Галина Сімха: Мій головний проект ще попереду!

30 января, 2019

Спочатку наш матеріал задумувався як інтерв'ю. Але під час бесіди Галина Василівна продемонструвала дивовижний талант оповідача. Перебивати її зовсім не хотілося, а теми для розмови були неосяжними. І ми вирішили запропонувати вашій увазі монолог сильної і красивої жінки, яка знає відповідь ще до того, як пролунало запитання.

 

Вона не любить, коли її називають «бурштиновою королевою». Не вважає відданість своїй справі «Місією» і всіляко уникає пафосу. Говорить, що в її житті багато інтересів, окрім бурштину, але... Про що б не йшла розмова, ми все одно поверталися до бурштину, тим паче, що буквально через кілька годин Галині Василівні потрібно було їхати в Маріїнський палац – на захід «Всесвітній День жіночого підприємництва (WED) в Україні», де вона мала відчути себе в новому призначенні – «Буштинової Амбасадорки». Галина Василівна їхала не з порожніми руками. В якості подарунків, жінкам-підприємницям руками дизайнерів «Фабрики Ангелів», були виготовлені бурштинові Ангели, які неймовірно надихають.

 

 

Про те, чому український бурштин так цінують у світі

 

Звання «Бурштинова Амбасадорка» – для мене є продовженням мого вектора руху, ще одна моя іпостась, це інформаційний привід і ще одна можливість показати як ми працюємо. Все що можу, я вкладаю в основу нашого проекту, девіз якого – «Бурштин, як привід для національної гордості України». Тому я відвідую всі заходи, де є можливість розказати про унікальне багатство, яке є в Україні, – про «сонячний камінь» бурштин. І про те, що все, що відбувається сьогодні навколо нього – жахливо і цьому потрібно покласти край. Дванадцять років тому, коли я тільки розпочинала займатися бурштином, українці про нього мало що знали. Ну, хіба те, що в Рівненській області – а я там народилася – є бурштин. Контрабандного видобутку і тоді вже було не мало.

 

Ще з юності я бачила, що те, що відбувається навколо бурштинових родовищ, приносить людям горе. А повинно приносити радість. А потім масштаби горя стали величезними. Інтерес до нашого бурштину з боку Китаю, Польщі, Литви призвів до того, що багато хто став ганятися за «легкими» грошима. Проте, це не лише у нас – в Мексиці, до прикладу, така ж ситуація. Але на нашій рідній землі – нам і самим потрібно наводити порядок.

 

Я дуже допитлива, саме тому почала дізнаватись, а чи скрізь справи з бурштином йдуть так само, як у нас. Поїхала до Гданська (це світова столиця бурштину), до Санкт-Петербурга, в інші міста. Знайомилася з кращими фахівцями, колекціонерами й вченими, запрошувала їх в Україну. Організовувала міжнародні конференції «Український Бурштиновий Світ», фестивалі «Бурштиновий Шлях», музеї в Києві, Рівному, Володимирці, безліч іміджевих виставок в Україні та світі. Вчилася сама. Створювала легальні підприємства по видобутку та переробці бурштину. Десять років тому, в Гданську, мене обрали членом «Всесвітньої Бурштинової Ради».

 

 

Для мене це було важливо – з'явився майданчик, де можу чесно і відкрито говорити щодо проблем українського бурштину, ставити незручні запитання європейцям. Адже не секрет, що в тому ж Гданську, багато працюють на нашому контрабандному бурштині. Тому піднімала і піднімаю питання про те, чому вони дозволяють філософію «поліщука, як нелегального копача бурштину» і України, як сировинного придатку. Адже не секрет, що в багатьох країнах досі працюють з українським контрабандним бурштином, видаючи його за свій...

 

У світі багато бурштину хорошої якості, але у нашого «сонячного каменю» є деякі особливості, які роблять його надзвичайно привабливим. Він містить достатньо бурштинової кислоти і тому може використовуватися як лікувальний. Його охоче купують для створення SPA, які користуються особливим попитом у респектабельних людей, які дбають про своє фізичне і енергетичне здоров’я. А ще, наш поліський бурштин має рідкісні відтінки, які практично не зустрічаються в інших родовищах світу, – це каміння зеленої палітри й унікального червоного кольору.

 

Про те, що починати ніколи не пізно

 

Я вже достатньо доросла. Але коли зустрічаюсь з однокласниками чи одногрупниками, то відверто їм заявляю: «Тільки не треба про хвороби, мені це не цікаво!». Мені цікаво дізнаватись щось нове. Я люблю квіти, мандрівки, нові знайомства. Хоч насправді,  я сама досі так багато ще не знаю про себе! У якийсь момент я зрозуміла, що досвідом потрібно ділитися, що потрібно створювати платформу, на якій активні жінки, які хочуть розвиватися, могли б спілкуватися і допомагати одна одній. Тоді, в кінці 90-х, з'явилася Програма за підтримки ООН В Україні «Успішна жінка». Я її очолила, як об’єднання ініціативних, а подекуди розгублених жінок. Створення «Бурштинового Дому» на Печерську, в якому ми зараз з вами знаходимось – це мій особистий результат для тих жінок, кого я навчала, з ким ділилась досвідом і натхненням.

 

Мені тоді було сорок, я вже багато чого зробила, але вперше почула про Мері Кей, яка досягла справжнього успіху в 60 років! Зараз, коли мені теж 60, я все частіше думаю про те, що мій головний проект ще попереду, адже що стосується легального видобутку бурштину, то я вже практично повністю доказала і зробила, що це реально в Україні. Наше підприємство дійсно жодного разу не зійшло з легальної колії на всіх етапах роботи  – від науково-дослідницької діяльності до промислового видобутку.

 

Про мене часто кажуть, що я боролася і борюсь за прозорість у бурштиновому бізнесі. Але я не борюся. Я захищаюсь і намагаюсь донести, що в Україні можна працювати легально у бурштиновому бізнесі, створюючи нові робочі місця, створюючи свій унікальний бурштиновий продукт. І моя мета – зробити все, аби ситуація вийшла на цивілізований рівень. Я пообіцяла це своїм землякам. Вони мені вірять. Вони моя підтримка.

 

Про те, як все починалось

 

Я закінчила Львівський політехнічний інститут за спеціальністю «інженер хімік-технолог». У Західній Україні завжди з великою повагою ставилися до інженерних професій, на Львівщині так і казали: «Інженер – це інженер!!!» І хоча я вивчала фаянс, кераміку, порцеляну, в майбутньому це мені дуже допомогло. Я знала основи розробки, вміла читати технічну документацію будь-якої складності.

 

Справжню кар'єру я почала, коли ми переїхали до Коломиї. Спочатку я була простим інженером у лабораторії, пізніше – завідувачкою цієї лабораторії, а згодом стала Головою профспілки «Коломиясільмаш». Колектив був чоловічий, але я ніколи не боролася за гендерну рівність. Я просто впевнено робила свою справу і йшла до своєї мети.

 

Мене завжди цікавила творчість, і я почала влаштовувати літературні вечори, в ті радянські часи – свято Миколая і Різдвяні колядки та щедрівки. Уявляєте, в Коломиї – вечори, присвячені Стусу й Ахматовій, Шевченку й Гумільову... Я постійно була в русі, організовувала свята й концерти, їздила до Києва на форуми, працювала на громадських засадах. При цьому я займалася сім'єю, у мене, на той час, вже було двоє діточок! І в якийсь момент я відчула, що переросла Коломию, хоча вона завжди в моєму серці!

 

 

Про велику любов і нові плани

 

Рішення про переїзд до Києва мені далося дуже важко. Я їхала одна – чоловік залишився в Коломиї, незважаючи на те, що ми ще не оформили розлучення. І справа була не в тім, що він щось зробив не так, просто він залишився тим самим. Таким, як в інституті, коли ми познайомилися. А я змінилася. Я й досі змінююсь, а як інакше? Йому складно було збагнути мій спосіб життя, він щиро не розумів, навіщо я так багато беру на себе? А мені стало тісно, я задихалася в існуючих рамках. І поїхала в столицю.

 

А потім сталося диво! Я зустріла кохання всього свого життя! Але вступити в нові відносини теж виявилося непросто, адже зі мною були мої діти. Доні було вже 17, сину – 12. Я вже готова була просто жити заради них, облаштовувати наш світ і займатися улюбленою справою. Але я шалено закохалася! Через рік я вийшла заміж, і в нас народилася донечка.

 

Виходячи заміж, я одразу поставила коханому свою умову: я маю бути вільною: я не зможу жити в рамках і буду робити те, що для мене важливо. Буду літати, їздити, створювати. Я можу не піти з ним до театру, якщо мені хочеться побути з подругами. Можу сама поїхати у відпустку, якщо мені потрібно побути на самоті. І це не означає, що я його не люблю. Навпаки – люблю ще сильніше... І він це прийняв.

 

 

Про заповітні мрії

 

У Києві я займала різні громадські посади, але мені потрібно було заробляти кошти, облаштовувати свій «київський простір». Тоді й з’явилося моє перше підприємство, яке називалося «Київський центр інноваційних технологій». Я зайнялася туризмом. У мене це виходило, адже був досвід роботи в профспілках. А потім я почала експериментувати, пробувати, шукати. Займалася виробництвом іміджевої української сувенірної продукції, книжковим друком, аудіо продукцією, розвивала освітні проекти. По суті, у мене вже було кілька різних підприємств. І прийшов час зайнятися бурштином, оскільки він із дитинства був у моєму житті. Тому я не втомлююсь повторювати, що моя мрія – зробити бурштин національною гордістю мого Поліського краю.

 

 

Сьогодні я сповнена планів – живу, розвиваюся, радію життю. Діти виросли. Ми всі самодостатні. У нас дві красунечки внучки. Я багато читаю, подорожую. Не задумуюсь про свій вік. Люблю різну музику, співаю, танцюю. І сама перебуваю десь між поколіннями.

 

А ще у моєму Світі є найбільше надбання – Віра. Звичайно, це дуже інтимне і особисте, але Крилами Цієї Віри, у нашому фізичному трьохвимірному Просторі, є Ангели, і зараз, я із нашою надзвичайною командою Друзів Ангелів працюємо над новим проектом – «Фабрикою Ангелів». Це прикраси, скульптура, мозаїчні панно… І все чисте, красиве, що в синергії із Небом і моїми мріями про радісну і щасливу Україну та українців. Можливо я так висловлюю Подячну своєї Землі, людям, які в мене вірять, друзям, які завжди поруч, і тим, ще не знайомим, яких зустріну на своєму Шляху. І найкращий вияв подяки – це Сонячний Ангел у подарунок…